Левко Лукьяненко, биография, история жизни, причины известности

Умер Левко Лукьяненко: биография настоящего отца Независимости Украины

Умер Левко Лукьяненко. Этот украинский диссидент, политический и общественный деятель, бывший политзаключенный оставил значительный след в истории Украины. 24 канал собрал для Вас самые интересные факты об этой незаурядной личности.

Жизненный путь Левко Лукьяненко

Родился Левко Лукьяненко 24 августа 1928 года в селе Хриповка, Черниговской области. Что интересно, именно в этот день через 63 года его любимая Украина провозгласит такую долгожданную независимость, а автором “Акта провозглашения независимости Украины” был именно наш герой.

Левко Лукьяненко фактически с юности выступал против тоталитарного режима Кремля

Возвращаясь к более раннему периоду, известно, что с раннего детства он много читал и в своих мыслях занимался судьбой украинского народа. В конце 1944 года его отправили из школы в райвоенкомат для двухнедельной военной подготовки, откуда забрали в ряды Красной Армии, несмотря на возраст, потому что не смог предоставить справку о годе своего рождения. Через четыре года по очередной переписи записался 1927 годом, чтобы иметь основания для демобилизации вместе с 1927 годом. Пробыл будущий политик в советском войске до 1953 года: служил несколько месяцев в Житомире, а потом в Киеве, а также с октября 1945 служил в Австрии, затем – на Кавказе в городах Орджоникидзе, Нахичевань, был командиром мотоциклетного взвода. К слову, именно во время службы, когда он уехал в отпуск домой, увидел нужду, унижение, пришел к выводу, что надо бороться за независимую Украину и этому следует посвятить жизнь – произошло это в 1950 году.

В 1951 году Левко Лукьяненко вступил в комсомол, а потом и в партию. А в 1953 году стал студентом юридического факультета Московского университета, правда перед этим еще закончил вечернюю офицерскую школу. Выпустившись с того времени столичного учреждения высшего образования, с 1958 года Левко Лукьяненко работал штатным пропагандистом Радеховского райкома КПСС, а с 1959 года – работником адвокатуры Глинянского района Львовской области. В течение этого периода, а именно в 1954 году Левко Лукьяненко женился. Впоследствии поселился с женой на Радеховщине.

Там он вместе со Степаном Вируном и Василием Луцьковым, поняв, что ранее выбранный ими путь является ошибочным, решили ориентироваться на подпольную борьбу и создали оппозиционный советской власти Украинский рабоче-крестьянский союз, в котором выступал за конституционное отделение Украины от СССР. За это в январе 1961 он исключается из КПСС и его Львовский областной суд приговаривает к расстрелу “за антисоветскую агитацию и пропаганду”. Однако приговор впоследствии заменяют тюремным заключением сроком на 15 лет. Наказание диссидент отбывал в Мордовии в лагере строгого режима ЖХ 385/7, а с 1967г три года во Владимирской тюрьме, затем снова – в Мордовии.

10 декабря 1975 года, в день прав человека, Левко Лукьяненко вместе с другими политзаключенными объявил голодовку: именно в этот день его вывезли в Черниговскую тюрьму, где содержали до истечения срока.

В 1976 политзаключенный вышел на свободу и стал одним из основателей Украинской Хельсинской группы, однако в 1977-м его снова арестовали и приговорили к 10 годам тюрьмы и 5 годам ссылки. Левко Лукьяненко вышел на свободу через 11 лет – в 1988 году. То есть 26 лет своей жизни он провел в заключении.

В марте 1988 года политического и общественного деятеля заочно избрали председателем восстановленной УГГ, которая действует как Украинский Хельсинкский Союз (УГС). 23 апреля 1988 ему предложили выехать за границу, однако тот отказался, потому что видел, что ситуация в стране меняется, вырисовывается перспектива создания политической партии. Указом Президиума Верховного Совета от 30 ноября 1988 Левко Лукьяненко был помилован и освобожден из ссылки. В начале 1989 года он вернулся в Украину.

Левко Лукьяненко выступает в ВР в начале 90-х

В апреле 1990 года на учредительном съезде УГС его избрали председателем созданной на его базе Украинской республиканской партии (СРП). В марте 1990 года Левко Лукьяненко был избран депутатом Верховной Рады Украины I созыва от Железнодорожного избирательного округа № 196 (Ивано-Франковская область). Впоследствии он стал депутатом еще в трех созывах (1994, 2002 и 2006 годы), а 16 июня 2007 вышел из Верховной рады по собственному желанию. Также в начале 90-х был членом комиссии по вопросам законодательства и законности, членом Конституционной комиссии, заместителем председателя Народного Совета.

Читайте также:
Вячесла́в Макси́мович Черново́л (Чорнови́л) - отзывы, мнение, рейтинг

Что интересно, 1 декабря 1991 года Левко Лукьяненко баллотировался на пост Президента Украины, но проиграл, набрав 1 432 556 голосов, или 4,49% (3-й результат из 6 претендентов). 18 июня 1992 года сложил полномочия депутата и оставил должность председателя УРП в связи с назначением Чрезвычайным и Полномочным послом Украины в Канаде. Однако в ноябре 1993 года из-за несогласия с политикой правительства Украины подал в отставку и вернулся в Украину.

С 1998 года он является председателем Украинской ассоциации исследователей голодоморов в Украине. Также в свое время был президентом Украинского звена Всемирной лиги за свободу и демократию; членом специального совета “Гражданской инициативы “Форум национального спасения ” (с февраля 2001) членом редакционной комиссии, представителем Гражданского комитета защиты Конституции “Украина без Кучмы” для ведения переговоров с представителями режима (с февраля 2001-го).

Три самых известных украинских деятеля в современной истории: Михаил Горынь, Левко Лукьяненко и Вячеслав Чорновил

Добавим, что Левко Лукьяненко был Академиком Академии наук высшей школы Украины (АНВШ, 2001), почетным доктором права Альбертского университета (1993, Канада).

Награды

Указом Президента Украины Виктора Ющенко № 665/2005 от 19 апреля 2005 года за несокрушимую волю, гражданское мужество и самоотверженность в отстаивании идеалов свободы и демократии, выдающийся личный вклад в становление и развитие независимого Украинского государства народному депутату Украины Левко Григорьевич Лукьяненко присвоено звание Герой Украины с вручением ордена Государства.

Также его награждали Орденом князя Ярослава Мудрого V степени (22.11.2007, за активность и настойчивость в донесении до мирового сообщества правды о голодоморах в Украине в XX веке, многолетнюю плодотворную общественно-политическую деятельность), Почетным знаком отличия Президента Украины (орден “За заслуги” III степени, 1992); медалью имени Святого Владимира “Борцам за волю Украины” (1991, СКВУ).

В 2016 году президент Украины Петр Порошенко вручил Левко Лукьяненко Национальную премии Украины имени Тараса Шевченко.

Так встречали украинцы Левко Лукьяненко после провозглашения независимости

Произведения

С конца 80-х годов Левко Лукьяненко начал литературную карьеру. При жизни он написал много книг. Самой известной работой начала 90-х стала книга “Исповедь в камере смертников”, в которой он описал свою борьбу за независимость Украины. Среди его работ стоит отметить и такие произведения: “Что дальше?” (1989), “Исповедь в камере смертников” (1991), “За Украину, за ее свободу . ” (1991), “Верую в Бога и в Украину” (1991), “Не дам погибнуть Украине!” (1994), “Рождение новой эры” (1997), “В стране кленового листа” (1998), “Национальная идея и национальная воля” (2008), “непобедимость” (2008), “Где ты, судьба Украины?” (2011), пятитомник “Со времен неволи” (2005-2013), а также многочисленные статьи.

Левко Лукьяненко — об авторе

Информация

Биография

1944 призвали до війська. Служив в Австрії, на Кавказі в м. Орджонікідзе, Нахічевань. У 1951–1953 вступив у комсомол, у партію. 1953 вступив на юридичний факультет Московського університету. 1954 одружився. Вів активне громадське життя. До 1956 зрозумів, що обраний ним шлях помилковий, призупинив свою громадську діяльність і вирішив з 1957 орієнтуватися на підпільну боротьбу.

У вересні 1958 за розподілом був спрямований штатним пропагандистом райкому партії в Радехівський район Львівської області, де й поселився з дружиною. Робота була пов’язана з постійними поїздками по селах району. Він бачив, як людей заганяли в колгоспи, знищували цілі хутори. Разом зі Степаном Віруном і Василем…

1944 призвали до війська. Служив в Австрії, на Кавказі в м. Орджонікідзе, Нахічевань. У 1951–1953 вступив у комсомол, у партію. 1953 вступив на юридичний факультет Московського університету. 1954 одружився. Вів активне громадське життя. До 1956 зрозумів, що обраний ним шлях помилковий, призупинив свою громадську діяльність і вирішив з 1957 орієнтуватися на підпільну боротьбу.

У вересні 1958 за розподілом був спрямований штатним пропагандистом райкому партії в Радехівський район Львівської області, де й поселився з дружиною. Робота була пов’язана з постійними поїздками по селах району. Він бачив, як людей заганяли в колгоспи, знищували цілі хутори. Разом зі Степаном Віруном і Василем Луцьківим вирішили створити підпільную партію Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС).

У середині 1959 переїхав до Глинянського району і, щоб мати більше вільного часу, з райкому перевівся в адвокатуру. Тут він знайшов однодумців І. Кандибу та А.Любовича.

7 листопада 1960 у Львові відбулася перша, організаційна зустріч, на якій обговорили програму. Оскільки програма була дуже жорстка і гостра, вирішили її знищити, а до наступної зустрічі, яка мала відбутися 22 січня 1961, доручили Лук’яненку скласти нову, м’якшу. Але 21 січня 1961 були заарештовані І. Кандиба, С.Вірун, В.Луцьків, А.Любович і Лук’яненко, пізніше І.Кіпиш та І.Боровницький.
[ред.] Засудження

Читайте также:
Наталья Холоденко - биография, личная жизнь, фото, видео

У травні 1961 Львівський обласний суд засудив Лук’яненко до розстрілу за ст. 56 ч. 1 і 64 КК УРСР. Звинувачення було побудоване на першому проекті програми УРСС. Винуватили в тому, що він «з 1957 виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму». Через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл 15-ма р. позбавлення волі. Інші дістали строки від 10 до 15 р. позбавлення волі. Це при цьому, що 17-ою та 125-ою статтями радянської конституції відповідно було проголошено право виходу кожної союзної республіки з СРСР та свободу слова для кожного громадянина.[1]

Кару відбував у Мордовії, з 1967 три роки у Владимирській тюрмі, потім знову в Мордовії. 1966 в Мордовські табори прибувала нова генерація політв’язнів — шестидесятників. Вони вели боротьбу з адміністрацією таборів за фактами грубого порушення законодавства і прав в’язнів. Дані про цю боротьбу стають відомими світовій громадськості. Лук’яненко бере в цій боротьбі активну участь. Щоб посилити ізоляцію, 500 найактивніших політв’язнів переводять у Пермські табори. У 1974 за організацію страйку Чусовський районний суд засудив трьох ініціаторів, у тому числі Лук’яненка, до тюремного ув’язнення у Владимирській тюрмі.

9 листопада 1976, на пропозицію Миколи Руденка, увійшов до складу Української Гельсінкської групи (УГГ), підписує всі документи УГГ. Лук’яненко пише звернення до Бєлградської наради 35 країн з приводу дискримінації українців, зокрема, права на еміграцію. Виступив на захист художника П. Рубана, написав статтю «Зупиніть кривосуддя!». Радіо «Свобода» передало його нарис «Рік свободи».

12 грудня 1977 Лук’яненко заарештований. Розуміючи, що його чекає в майбутньому, оголосив голодування, відмовився давати показання, також відмовився від громадянства. 17-20 червня 1978 Лук’яненко засуджений Чернігівським облсудом за ст. 62 ч. 2 КК УРСР до 10 р. позбавлення волі і 5 р. заслання та визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

Карався в таборі особливо суворого режиму в сел. Сосновка в Мордовії. Разом з іншими політв’язнями продовжує боротьбу, готує і передає на Захід інформацію. У лютому 1980 всіх в’язнів особливого режиму, в тому числі Лук’яненка, переводять у спеціально збудовану тюрму в с. Кучино Пермської області, за 200 м від 36-ї зони.

13 грудня 1986 Лук’яненко з Кучино перевозять у Пермську пересильну тюрму, а звідти в Чернігівську, де з ним понад місяць «працював» слідчий КДБ. Повернули в Кучино. 8 грудня 1987 етапували на заслання в с. Березівка Парабельського району Томської області.
[ред.] Політична діяльність після звільнення

У березні 1988 заочно обраний головою відновленої УГГ, яка 07.07 діє як Українська Гельсінкська Спілка (УГС). 23 квітня 1988 запропонували виїхати за кордон, та він відмовився, бо бачив, що ситуація в країні змінюється, вимальовується перспектива створення політичної партії. Указом ПВР від 30 листопада 1988 Левко Лук’яненко помилуваний, звільнений із заслання. На початку 1989 повертається в Україну.

У квітні 1990 на установчому з’їзді УГС обраний головою створеної на її базі Української республіканської партії. У березні обраний депутатом ВР України ХІІ(І) скликання від Залізничного в/о № 196, Івано-Франківська область. Був членом комісії з питань законодавства і законності, заступником голови Народної Ради. Лук’яненко — автор Акта про незалежність України від 24 серпня 1991 р., балотувався на посаду Президента України.

У травні 1992 склав повноваження депутата і залишив посаду голови УРП у зв’язку з призначенням Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді. У листопаді 1993 через незгоду з політикою уряду України подав у відставку і повернувся в Україну.

Народний депутат України ІІ скликання від Нововолинського в/о № 68, Волинська область.

У 1998-99 Лук’яненко один з керівників «Національного фронту», що об’єднує праві націоналістичні партії. У 1988 р. очолив Українську гельсінську спілку, яка згодом трансформувалася в Українську республіканську партію. З листопада 1993 до червня 1994 — голова передвиборного демократичного об’єднання «Україна». З травня 1992 — почесний голова УРП.

Народний депутат України IV скликання від «Блоку Юлії Тимошенко», № 5 в списку. Член Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони, Член Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України для аналізу стану справ у Збройних Силах України, ходу їх реформування, узагальнення проблем, які є у цій сфері. Член групи з міжпарламентських зв’язків з Королівством Малайзія.

Читайте также:
Леся Украинка, биография, творчество, история жизни

Народний депутат України V скликання від «Блоку Юлії Тимошенко», № 6 в списку. Голова підкомітету з питань жертв політичних репресій Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (з 19 липня 2006), член фракції «Блок Юлії Тимошенко» (з 25 травня 2006). Склав депутатські повноваження 15 червня 2007 і відмовився від висування на позачергових виборах-2007, пославшись на поважний вік.
Володіє англійською, польською, німецькою мовами.
16 квітня 2013 року ухвалив рішення піти у відставку з керування Українською республіканською партією, головою партії до проведення з’їзду обраний голова громадської організації «Громадська ліга Україна — НАТО» Сергій Федорович Джердж

Библиография

* Що далі?. — 1989.
* Сповідь у камері смертників
* За Україну, за її волю…. — 1991. (брошура)
* Вірую в Бога і в Україну. — К.: МП «Пам’ятки України», 1991.
* Не дам загинуть Україні!. — К.: Софія, 1994.
* Народження нової ери (збірник статей) – 1997.
* На землі кленового листу. — 1998.
* З часів неволі. — 2005.
* З часів неволі. Соловки-7 — 2007.
* Незнищенність – 2007
* З часів неволі. Спогади та роздуми. — ВД «Світлиця», 2009. — 446 с. — 1000 прим.

Автор численних брошур та статей.

Лук’яненко планує завершити серію мемуарів про 15-річне ув’язнення «З часів неволі» четвертою книгою з вірогідною назвою «Країна Моксель ХХ сторіччя».

Левко Лукьяненко – Levko Lukianenko

Левко Григорович Лукьяненко ( украинский : Левко́ Григо́рович Лук’я́ненко , иногда пишется как Левко Лукьяненко , 24 августа 1928 – 7 июля 2018) был украинским политиком, советским диссидентом и Героем Украины . Он был одним из основателей Украинской Хельсинкской группы в 1976 году и был избран руководителем возрожденной Украинской Хельсинкской группы , Украинской Хельсинкской ассоциации, в 1988 году.

СОДЕРЖАНИЕ

  • 1 Биография
  • 2 Личная жизнь
  • 3 См. Также
  • 4 ссылки
  • 5 Внешние ссылки

биография

Лукьяненко родился 24 августа 1928 года в селе Хриповка Городнянского района СССР. Во время Второй мировой войны в 1944 году он был завербован в Советскую Армию в возрасте 15 лет, так как смог доказать, что он несовершеннолетний (чтобы попасть в армию, он солгал, что родился в 1927 году) и служил в Австрии, а затем в Кавказском регионе ( города Орджоникидзе и Нахичевань ). Находясь в Австрии, он наблюдал за прибытием украинской пшеницы в Баден-бай-Вин , это напомнило ему о вывозе зерна из Украины, когда он почти голодал в 1930-х годах (во время Голодомора ). Это событие заставило Лукьяненко «пойти по пути Северина Наливайко – я буду бороться за независимую Украину».

В 1953 году Лукьяненко поступил на юридический факультет МГУ и вступил в Коммунистическую партию Советского Союза (КПСС). (Позже Лукьяненко утверждал, что он вступил в КПСС только «для того, чтобы делать самое лучшее для Украины».) В этом университете, как позже утверждал Лукьяненко, его звали Хохол . Вскоре после выпуска в 1958 году Лукьяненко направили пропагандистом в Радеховский райком партии. Лукьяненко утверждал, что после XX съезда Коммунистической партии Советского Союза 1956 года «я перестал притворяться членом партии».

В 1959 году, во время хрущевской оттепели , он вместе с Иваном Кандыбой и другими организовал в Глынянах диссидентское движение под названием « Украинский рабоче-крестьянский союз» ; Лукьяненко защищал право отделения Украины от остальной части Советского Союза, право, теоретически предоставленное Советской Конституцией 1936 года (статьи 17 и 125). В мае 1961 года он был исключен из партии, арестован, предан суду и приговорен Львовским областным судом к смертной казни за идею сепаратизма и за «подрыв авторитета КПСС и клевету на теорию марксизма-ленинизма ». Через 72 дня его приговор был заменен 15 годами тюремного заключения. Лукьяненко отбывал сначала в Мордовии ( Дубравлаг , OLP # 10, в Сосновке , Зубово-Полянский районный ) , а затем в Владимире (печально известный Владимир Центральный ). Вскоре после освобождения в 1976 году он переехал в Чернигов и стал одним из основателей Украинской Хельсинкской группы . В 1977 году он был снова арестован и приговорен Черниговским областным судом к 10 годам лагеря и 5 годам внутренней ссылки за «антисоветскую агитацию и пропаганду».

Читайте также:
Зеленский Владимир - биография, личная жизнь, фото, видео

В 1988 году Лукьяненко был выпущен в волне горбачевской «s перестройки (в общей сложности он провел 27 лет в тюрьмах). После отказа в эмиграции в качестве условия его освобождения он был освобожден в ноябре 1988 года. Лукьяненко был избран депутатом украинского парламента в марте 1990 года , а в следующем месяце стал главой недавно созданной Украинской республиканской партии . Он был соавтором Декларации о государственном суверенитете Украины и автором Декларации независимости Украины, принятой в 1991 году. На выборах президента Украины 1991 года Лукьяненко занял третье место с 4,5% голосов.

С мая 1992 года по ноябрь 1993 года Лукьяненко был первым послом Украины в Канаде . В знак протеста против политики правительства он подал в отставку.

Во время парламентских выборов 1998 года его Украинская республиканская партия входила (вместе с Конгрессом украинских националистов и Украинской консервативной республиканской партией ) в избирательный блок «Национальный фронт» и возглавлял избирательный список этого альянса. Но поскольку он не преодолел 4-процентный избирательный барьер, он не был избран в парламент.

Лукьяненко был удостоен звания Героя Украины по Президентом Виктором Ющенко 19 апреля 2005 года.

Также в 2005 году он участвовал в конференции под названием «Сионизм как величайшая угроза современной цивилизации», которая вызвала споры из-за своего антисемитского тона и приглашения бывшего великого волшебника Дэвида Герцога . Лукьяненко сел рядом с герцогом и аплодировал стоя. Представляя свою газету, Лукьяненко утверждал, что Голодомор был осуществлен сатанинским правительством, контролируемым евреями. По словам Лукьяненко, 95% советских наркомов были евреями, большинство военных и судебных комиссаров были евреями, Ленин и Сталин были евреями, и «таким образом… из самых важных административных должностей… 80% были евреями».

Лукьяненко утверждал, что в Украине нет антисемитизма , поскольку он «не встречал ни одного украинца, который был бы противником всех семитских народов». По словам Лукьяненко, украинцы основывают свое отношение к другим этническим группам «своим отношением к нам».

В 2006 Лукьяненко был вновь избран в качестве члена украинского парламента , избранного с Блоком Юлии Тимошенко . Он был снова переизбран в этот блок / альянс на парламентских выборах 2007 г., но 15 июня 2007 г. сложил с себя полномочия по собственному желанию.

В 2006 году и (с перерывом) снова в 2010 году Лукьяненко был избран лидером Украинской республиканской партии .

В 2007 году Лукьяненко награжден Орденом князя Ярослава Мудрого (V степени).

В статье 2008 года для журнала Personal-Plus Лукьяненко утверждал, что украинцы как «белая раса» не должны смешиваться с другими расами; он предложил, что если украинец хочет жениться на человеке другой расы, он должен покинуть Украину и отказаться от украинского гражданства .

В 2016 году Лукьяненко был удостоен Национальной премии имени Шевченко .

Лукьяненко скончался в киевской больнице 7 июля 2018 года. Похоронен на Байковом кладбище в Киеве 10 июля 2018 года. Президент Украины Петр Порошенко присутствовал на его похоронах во Владимирском соборе Киева , отпевание возглавил глава Украинской православной церкви. Киевский Патриархат Патриарх Филарет .

Личная жизнь

Лукьяненко был женат на Наде Бухаевской (1943 года рождения), детей у пары не было.

Левко Лукьяненко. Вечный революционер

Це – остання наша розмова з Левком Лук’яненком. Стаття була опублікована 18 квітня 2018 року.

Головний урок свого життя – бути чесним і допомагати людям – Левко отримав від тата.

“Ми з батьком часто їздили в ліс по дрова. Він брав із собою насіння груші і садив. Я питаю його: “Навіщо? Не відомо, чи повернемося сюди, та й виросте нескоро”. А він: “Не ми, то хтось інший з’їсть гниличку”.

Пам’ятаю, раз їхали з дровами додому возом. А в піску лежить сокира – тоді це була дорога дефіцитна річ. Батько підняв її і поклав у віз. Як під’їхали на хутір – залишив її біля криниці. І каже: “Той, хто загубив, – буде шукати. Побачить та забере”. Не прийшло ж йому в голову привласнити”.

Народився і ріс Левко в селі Хрипівка на Чернігівщині разом з двома братами і сестрою. До батьків завжди звертався на “ви” і з особливою повагою.

Тато Грицько Лук’яненко був мовчазний і не любив владу. Шанував знання і замість додаткової пляшки горілки до свята купував книжку. А ще був майстром на всі руки: міг і хату збудувати, і все для неї – від граблів до даху.

Читайте также:
Гео́ргий Русла́нович Гонга́дзе - отзывы, мнение, рейтинг

“Після війни чоловіків було мало. Бувало, прийде до нас сусідка попросити кошик – їх батько робив. А потім йому соромно піти забрати. І так та корзина залишалася сусідці, а батько другу робив”.

Мати Наталка Лук’яненко була протилежністю до чоловіка. У селі її прозвали “адвокатка” – була балакуча і принципова. Дітям повторювала: “З віршів хліба не їдять. Учіте арифметику”. І любила співати – саме від матері Левко вперше почув “Ще не вмерла Україна”.

Батьки Левка були козацького роду. На будинку матері навіть була табличка “Козак Никифор Скойбидо” – це її дівоче прізвище.

“Козаки боролися проти ворогів, за Україну. Якщо я належу до цього козацького дерева, то питання одне: я гнилий пагін чи здоровий? Я зганьблю свій рід чи ні?” – розмірковує Левко.

У дитинстві він без кінця працював на городі, а вільний час проводив з сільськими хлопцями в лісах, гаях і річках. Вони гралися в “козаків”, “чижиків у клітці”, “кеглі”, мірялися, хто залізе вище на стовп.

“Найяскравіший спогад? Якось ми розпиляли сиру вербу. Взяв колоду, але вона була широкою. Її ударом сокири не розколеш. Я поставив клин, а потім обухом сокири вдарив. Верба виявилася сильнішою. Клин вискочив, і вістря сокири полетіло мені в ніс. Оце такий спогад”.

Голодомор пережила вся сім’я, бо батькам вдалося сховати трохи їжі. Левко трохи пам’ятає ті події, тож бере папірець і малює свій будинок з дитинства:

“Уявіть, що отут стежка, а отут – хата. Батько прокопав ямку на стежці, засипав туди картоплю, присипав землею і втоптав. Потім приходили ці, з сільської ради, зі штирами. Довго шукали заховану їжу на городі і навколо хати. А на стежці не здогадалися”.

Коли зійшов сніг – батьки розкопали ямку, але вона страшенно смерділа, бо картопля згнила.

“Мати вибрали звідти крохмаль і пекли пампушки з кропивою”.

Шлях Наливайка

“Батька мобілізували у 1941 році. Зброї не дали, не одягнули, а так натовпом погнали прямо до Вязьми (Росія, Смоленська область – УП). Там їх наздогнали німці, взяли в полон і загнали в концтабір у Гомелі, де щодня помирало 200 людей.

Часом приходила чиясь дружина і казала: “Он мій чоловік”. Німець питав: “Як його звати?”. Записував. Потім приходив до чоловіка і питав прізвище. Якщо співпадало – відпускали. Звідти мати і привела батька додому”.

Сім’я об’єдналася ненадовго. За рік батька знову забрали на війну. До села тоді щодня приходило по 10-20, а одного разу 23 повідомлення про смерть на фронті.

Безтурботної юності в Левка не було. У сьомому класі він провчився два місяці і його теж забрали в армію.

“Це було в кінці 1944 року. Сказали, що треба йти в районний центр на військові збори. Раз сказали, то треба. Тебе ж ніхто не питає. Пішов”.

Потім оголосили мобілізацію, але брали переважно дітей 1927 року народження.

“Я піднявся і кажу: “Я 1928 року, мені 15 років”. Наказали принести довідку, а довідки немає – РАЦС рознесли під час війни. От і прийшлося йти в армію. Нас учили стріляти, воювати…”

Коли за чотири роки відбувався перепис, Левко вже офіційно записав, що народився у 1927 році – щоб його раніше демобілізували. За документами він досі на рік старший.

Запевняє: страшно йому не було. Зброю любив, а тікати не було сенсу – забрали б знову.

“Спочатку служив у Чернігові, потімНовгород-Волинський, Житомир, Київ. У 1945 році перевели в Австрію, де був до 1949-го. Потім Грузія і Закавказзя. Аж до 1953-го”.

В Австрії Левко рік провчився у школі автомеханіків. Техніку знав добре, тому переважно поринав у читання. Найбільше враження на нього справили роман Етель Ліліан Войнич “Овід” і поеми Кіндрата Рилєєва “Войнаровський” та “Наливайко”.

Згадує, що в Україні тоді помирали з голоду, а він день за днем безпомічно спостерігав, як через Баден ешелони везуть українську пшеницю в Європу.

“То було велике обурення і несправедливість, яку я усвідомлював поступово. Врешті, вирішив, що піду шляхом Северина Наливайка – буду боротися за самостійну Україну. Я тоді став і поклявся перед небом.

Був звичайний день – нічого не сталося. Земля як крутилася, так і продовжила крутитися. Але клятву я витримав”.

Два обличчя

У Левка завжди було дуже гостре відчуття несправедливості. У 1950 році він з’їздив у відпустку додому і побачив злидні.

Читайте также:
Андрей Михайлович Данилко  - отзывы, мнение, рейтинг

“Тоді я вирішив: найбільше для України зможу зробити на високій посаді в партії, що неможливо без вищої освіти”.

За кілька років він вступив до комсомолу і партії, закінчив самостійно сьомий клас, у вечірній школі в Нахічевані, в Азербайджані, здобув середню освіту. А в 1953 році вступив на юрфак Московського університету імені Ломоносова.

“Усі великі революцінери – юристи. Значить, це найкраща освіта, щоб боротися”.

Але в Москві він почувався дискомфортно. За час навчання його сім разів назвали “хохлом”. Це були колеги, які так “жартували”. Левко, віджартовуючись, називав їх “кацапами”, на що вони смертельно ображалися.

“Після першого випадку я почав уважніше придивлятися до цих російських інтелігентів. Взаємини росіянина й українця вони уявляють як взаємини вершника і коня: з погляду вершника справедливо, що він на коні, з погляду коня справедливо, що вершник на його спині.

Яке ж може бути співжиття з таким народом?”

Вчитися було і морально, і фізично складно. Їжі не вистачало. Якось Левко потрапив у лікарню, бо зупинився шлунок. Кидати навчання він категорично відмовлявся, казав, “здохне, але закінчить”. Тоді почав працювати ночами – розвантажувати вагони з кавунами чи хлібом.

“В університеті спочатку відслужувався – був і партійним організатором, і старостою курсу… Але це був неправильний, Мазепинський шлях. Дуже тяжкий період роздвоєння. Це почуття мене так обтяжувало… Коли в 1956 році прочитав два томи Грушевського – вирішив змінити тактику”.

Відбулося це після двадцятого з’їзду КПРС. Левко на той час поглинав книгу за книгою, обдумав долю Хмельницького, Мазепи й усвідомив, що стоїть на неправильному шляху.

“Я перестав удавати з себе партійця. Арешт мене не лякав. Я не хотів давати москалям підставу казати, що вони вже розгромили УПА, розгромили УНР, і тепер Україна лягла на лопатки.

Вирішив: продовжу нести блакитно-жовтий прапор боротьби. І якщо помру, знайдеться інший хлопець, який підніме той прапор і понесе далі. Поки Україна не стане незалежною”.

Уже за кілька років Левко справді опиниться на волосинці від смерті.

Ведмежа послуга

У 1958 році Левко Лук’яненко разом з активістами Степаном Віруном і Василем Луцьківим створили підпільну партію “Українська Робітничо-Селянська Спілка” (УРСС). Вони швидко знайшли однодумців, але боротьба тривала недовго – у 1961 році більшість із них заарештували.

Львівський обласний суд засудив Лук’яненка до розстрілу за звинуваченням у тому, що він “з 1957 року виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму”.

“Звичайно, мені було шкода, що можу закінчити свій шлях так коротко. З дня на день я припускав, чи мене вб’ють.

От о 22-й вечора був відбій. Коли я лягав, чув, як за дверима патрони перекидають з ящика в ящик. Звук патронів дуже специфічний, я служив 8,5 років і добре його знаю. То собі думав: “Ага, якщо ви зараз бавитеся перекиданням набоїв, то по мене не прийдете. Значить, ще якийсь час житиму”. Логічність допомагає вийти з ситуації”.

Через 72 доби суд замінив розстріл на 15 років позбавлення волі. І Лук’яненка перевезли до концтабору в Мордовії.

На зоні менти час від часу поширювали думку, що буде амністія. То до травня, то до Жовтневої революції. Я питаю хлопців інших: “Це перший раз обіцяють, чи і минулого року розказували?”. Виявляється, і минулого, і позаминулого. Значить, менти просто кидають людям надію, щоб менше думали про втечу”.

Сам Левко в амністію не вірив і вирішив скористатися ситуацією. У концтаборі було близько 1800 людей, з них половина – українці-дисиденти. Також було багато активістів з Прибалтики. Левко розпитував усе про їхню боротьбу.

“Це для мене було навчання. Я був радий, що потрапив у середовище, протилежне офіційній системі. Влада зробила собі ведмежу послугу. Ми всі спали в одній нерозгородженій секції, збиралися натовпом і обмінювалися інформацією”.

Через те, що в основі литовської мови – латинські літери, литовцям частіше вдавалося отримувати якусь заборонену літературу. Левко подружився з одним в’язнем, який перекладав йому книги. Чоловік ховав їх за пояс, потім обидва сідали за колодою, оскільки працювали у великому деревообробному цеху, і литовець усно начитував текст.

Читайте также:
Оксана Марченко - биография, личная жизнь, фото, видео

У січні 1976 року Левка звільнили з в’язниці й привезли у Чернігів, де в нього була квартира. За політв’язнем одразу встановили нагляд з квартири поверхом вище, попередньо виселивши квартирантів.

Записки іншим активістам він передавав таємно. Одного разу він сховав послання у вазоні дружини, а вона випадково подарувала його подрузі. Левко ще довго чекав, що за ним знову прийдуть.

Перше, що він помітив у Чернігові, – молодше покоління зовсім не знало української мови. А ще його вразили пакунки з дефіцитними продуктами, які давали людям на 1 і 9 травня та до річниці Жовтневої революції.

“У магазинах не було ні м’яса, ні ковбаси, ні масла, ні цукру, ні борошна. Усе це давали в тих целофанових торбинках, як подаруночок, у лікарні, де я працював електриком. Я тоді думав: “Боже мій!”. З сьомого поверху мого будинку видніється величезний житній лан. А мені, як жебраку, дають торбинку на свято зі звичайнісінькими харчами. Це приниження”.

У вересні 1976 року Микола Руденко запропонував Лук’яненку створити Українську Гельсінську групу. Засновниками стали 10 людей. Фундаторів швидко почали арештовувати один за одним. Не оминула ця доля і Левка.

Загалом за своє життя він провів у тюрмах і концтаборах 27 років. З них 450 днів – у приміщеннях камерного типу і карцерах.

Автор незалежності

У кінці 80-х його помилували. Тоді ж він очолив Українську республіканську партію (УРП) і став співавтором Акту про незалежність України.

23 серпня 1991 року в мою голову прийшла найважливіша думка. Ми обговорювали порядок денний на 24 серпня. І я запропонував проголосити Україну незалежною державою. Якби я промовчав, то ми б наступного дня ухвалювали закони Української радянської соціалістичної республіки”.

У грудні Левко Лук’яненко балотується в президенти і займає третє місце.

“У глибині душі я, звичайно, розумів, що переможе “зрозумілий” комуніст – Кравчук. Його знає Україна, його знають усі обкоми, всі райкоми. Друкарська техніка, радіо – все в його руках. А що в наших руках? Сота часточка того…”

Але в президенти Лук’яненко пішов свідомо, адже статус кандидата давав багато переваг.

“По-перше, безплатне транспортування – і на літаку, і на поїзді. По-друге, кожний мав телекореспондента, який їздив, фотографував і відправляв касету в Київ. Це попадало на телевізію і всю Україну.

Я використав цей період на всю котушку, щоб донести націоналістичну ідею. Об’їздив усі області. Майже кожен виступ закінчував словами “Ваша справа, за якого президента голосувати, але молю: проголосуйте за незалежність України (перші вибори президента України відбувалися в один день з референдумом – УП)“.

Левко згадує той період як унікальний, оскільки всі шестеро кандидатів – і комуністи, і націоналісти, і соціалісти – всі агітували за незалежність. І це дало результат у 90% голосів.

Шлях боротьби

“Що сталося далі? Після проголошення незалежності почала діяти арифметика.Так, комуністи проголосували за незалежність. Але залишилися при владі. Хто б їх усунув? Самі себе вони не усунуть. А опозиції була третя частина…

Тому закони проходили в їхній редакції, а не нашій. І ми втратили вплив. В України не вийшло переходу від колоніального стану до незалежності. Було переповзання. Воно до сьогоднішнього дня не завершилося”.

Левко визнає: припускався помилок. Але запевняє, що завжди намагався робити все можливе, враховуючи обставини.

Він бачив, як після проголошення незалежності в парламенті все більше розмивалися межі дозволеного.

“Коли я поїхав послом у Канаду і вийшов з партії, рекомендував на голову УРП Михайла Гориня. Його таки обрали.

Кучма ж запропонував йому призначити головою Львівської обласної ради його брата Миколу. Михайло пішов на це. Звісно, після цього його опозиційність, разом із партійною, зм’якла, втратила зуби. Те саме з іншими партіями – у того донька, у того син. Не вистачило твердості. А для когось погляди виявилися важливішими, і він пішов”.

На думку Левка, у головах значної кількості українців досі залишається рабська комуністична психологія. А перевчити їх не вдається.

Читайте также:
Лев Давидович Ландау - отзывы, мнение, рейтинг

“Мойсей виводив євреїв з єгипетської неволі 40 років. Водив їх по пустелі, поки не померли старі люди і не народилося нове, вільне покоління. Старе ж тягнуло в Єгипет, бо там давали їсти і роботу. От у нас є нове покоління, яке народжується в умовах свободи. Прискорити прогрес майже неможливо”.

Він не вірить у поганий націоналізм. Каже, є погані люди. Зараз саме закінчує останню книгу – про те, “за що треба любити Україну”.

У великому домі Левка Лук’яненка пусто: дітей він не має. Часто повторює, що його дружині, Надії Бугаєвський, не поталанило. Вона мріяла про сім’ю, а він – про Україну. Тож Левко не дав їй родинного щастя. Але не вважає, що обрав шлях одинака. Називає це шляхом боротьби.

“Я поклявся йти шляхом Наливайка. А Наливайко сказав так: “Я знаю, что погибель ждет всякого, кто восстает”. Він свідомо йшов на смерть, але це смерть після боротьби. Те ж саме і я.

Уже немає тієї сили й енергії, що були раніше. Але я працюватиму, доки пам’ять не з’їсть склероз. Я – ланочка. Малесенька. Чи довго, чи недовго – лиш Господь знає”.

24 серпня 2018 року, коли Україна святкуватиме 27-му річницю незалежності, Левку Лук’яненку виповниться 90 років. Адже народилися вони в один день.

Наталія Судакова, фото Ельдар Сарахман, УП

Отсидел в лагерях 26 лет и написал “Акт провозглашения независимости Украины”: биография Левка Лукьяненко

Его исключили из КПСС и приговорили к расстрелу “за антисоветскую агитацию и пропаганду”. Однако приговор заменили тюремным заключением.

Украинский диссидент и политик времен СССР, соучредитель Украинской Хельсинской группы, политик и общественный деятель, народный депутат Украины, Герой Украины, писатель, автор «Акта провозглашения независимости Украины» от 24 августа 1991 год Левко Лукьяненко умер сегодня, 7 июля, на 89-м году жизни.

Он родился 24 августа 1928 в с. Хриповка Городнянского района Черниговской области Украины.

С раннего детства много читал, задумывался над тем, как подавлен украинский народ. После поездки в отпуск домой в 1950 г., где увидел нужду, унижение, Лукьяненко пришел к выводу, что надо бороться за независимую Украину и этому следует посвятить жизнь.

В1951-1953 вступил в комсомол, в партию. 1953 поступил на юридический факультет Московского университета. В 1954 году женился. Вел активную общественную жизнь.

До 1956 понял, что выбранный им путь ошибочный, приостановил свою общественную деятельность и решил с 1957 ориентироваться на подпольную борьбу.

По окончании университета с 1958 работал штатным пропагандистом Радеховского райкома КПСС, с 1959 — работник адвокатуры Глинянского района Львовской области. Здесь он создал оппозиционный по отношению к советской власти «Украинский рабоче-крестьянский союз» («Українська Робітничо-Селянська Спілка»), выступавший за конституционное отделение Украины от СССР. За это в январе 1961 он исключается из КПСС и приговаривается к расстрелу «за антисоветскую агитацию и пропаганду». Однако приговор заменяется тюремным заключением сроком на 15 лет.

В 1976 Левко Лукьяненко вышел на свободу и стал одним из основателей «Украинской хельсинкской группы». В следующем году он был снова арестован и приговорён к 10 годам тюремного заключения и 5 годам ссылки. В 1988 Левко Лукьяненко вышел на свободу. Таким образом он провёл 26 лет своей жизни в заключении.

30.11.88 Левко Лукьяненко помилован, освобожден из ссылки. В начале 1989 возвращается в Украину.

30 марта 1990 Левко Лукьяненко был избран 54,00 % голосов (при 8 претендентах) депутатом Верховной рады Украины от Железнодорожного (№ 196) избирательного округа.

29 апреля 1990 Левко Лукьяненко с группой своих соратников создал Украинскую республиканскую партию (УРП), главой которой он был избран.

1 декабря 1991 он участвовал в президентских выборах. За него проголосовал 1 432 556 человек (4,49 %).

В мае 1992 сложил полномочия депутата и оставил должность председателя УРП в связи с назначением Чрезвычайным и Полномочным послом Украины в Канаде. В ноябре 1993 из-за несогласия с политикой правительства Украины подал в отставку и вернулся в Украину.

27 марта 1994 Левко Лукьяненко был избран 62,06 % голосов (при 5 претендентах) депутатом Верховной рады от Нововолынского (№ 68) избирательного округа.

На парламентских выборах 29 марта 1998 Левко Лукьяненко участвовал под номером 1 избирательного списка блока партий «Национальный фронт». Блок не преодолел четырёхпроцентный барьер, и Левко Лукьяненко в парламент не прошёл.

Читайте также:
Андрей Бедняков - биография, личная жизнь, фото, видео

4 ноября 2000 почётный глава УРП Левко Лукьяненко был избран полноправным главой этой партии.

C ноября 1993 по июнь 1994 – председатель предвыборного демократического объединения “Украина”. С мая 1992 – почетный председатель УРП. Доктор права Альбертского университета, Канада. Награжден медалью “Борцам за волю Украины им Св. Владимира”, почетным знаком Президента Украины. Автор книг: “Что дальше?” (1989), “Исповедь в камере смертников” (1991), “За Украину, за ее свободу . “(1991),” Верую в Бога и в Украине “(1991),” Не дам погибнуть Украине “(1994),” Рождение новой эры “(1997),”В стране кленового листа “(1998), многочисленных статей.

16 июня 2007 вышел из Верховной рады по собственному желанию. Умер в реанимации в Киевской больнице.

Левко Лукьяненко – биография одного из отцов украинской независимости

Сегодня, 7 июля умер у краинский диссидент и политик времен СССР Левко Лукьяненко. Перед смертью он попал в больницу. 24 августа ему исполнилось бы 90 лет.

Левко Лукьяненко родился 24 августа 1928 в с. Хриповка Городнянского района Черниговской области Украины. В 1944—1953 служил в Советской армии, в 1953 вступил в КПСС и поступил на юридический факультет Московского университета им. Ломоносова, специальность «Правоведение».

По окончании университета с 1958 работал штатным пропагандистом Радеховского райкома КПСС, с 1959 — работник адвокатуры Глинянского района Львовской области. Здесь он создаёт оппозиционный по отношению к советской власти «Украинский рабоче-крестьянский союз» ( «Українська Робітничо-Селянська Спілка»), выступавший за конституционное отделение Украины от СССР. За это в январе 1961 он исключается из КПСС и приговаривается к расстрелу «за антисоветскую агитацию и пропаганду». Однако приговор заменяется тюремным заключением сроком на 15 лет.

В 1976 Левко Лукьяненко вышел на свободу и стал одним из основателей «Украинской хельсинкской группы». В следующем году он был снова арестован и приговорён к 10 годам тюремного заключения и 5 годам ссылки. В 1988 Левко Лукьяненко вышел на свободу. Таким образом он провёл 26 лет своей жизни в заключении.

30 марта 1990 Левко Лукьяненко был избран 54,00% голосов (при 8 претендентах) депутатом Верховной Рады Украины от Железнодорожного (№ 196) избирательного округа.

29 апреля 1990 Левко Лукьяненко с группой своих соратников создал Украинскую республиканскую партию (УРП), главой которой он был избран.

1 декабря 1991 он участвовал в президентских выборах. За него проголосовал 1 432 556 человек (4,49 %).

В 1992—1993 Левко Лукьяненко был послом Украины в Канаде. В связи с этим он не выдвигал свою кандидатуру на пост главы УРП (в 1992 был очередной съезд УРП). Однако он остался влиятельным членом партии, будучи избран почётным главой УРП. Вошел в конфликт с работниками посольства, из-за чего двое из них попросили политического убежища в Канаде, а сам Л. был отозван [1] .

27 марта 1994 Левко Лукьяненко был избран 62,06 % голосов (при 5 претендентах) депутатом Верховной Рады от Нововолынского (№ 68) избирательного округа.

На парламентских выборах 29 марта 1998 Левко Лукьяненко участвовал под номером 1 избирательного списка блока партий «Национальный фронт». Блок не преодолел четырёхпроцентный барьер, и Левко Лукьяненко в парламент не прошёл.

4 ноября 2000 почётный глава УРП Левко Лукьяненко был избран полноправным главой этой партии.

Впоследствии УРП вошла в избирательный блок БЮТ и на парламентских выборах 31 марта 2002 Левко Лукьяненко выступал в списке БЮТ под номером 5. Таким образом он в третий раз прошёл в парламент. Так как в мае 2002 УРП слилась с УНП «Собор», Левко Лукьяненко стал заместителем главы новой партии Украинская республиканская партия «Собор».

После отставки правительства Юлии Тимошенко 8 сентября 2005 УРП «Собор» раскололась на сторонников дальнейшего сотрудничества с Юлией Тимошенко, которых возглавлял Левко Лукьяненко, и сторонников сближения с НСНУ, возглавляемых главой партии Анатолием Матвиенко. В итоге Левко Лукьяненко с группой единомышленников, представителей УРП первого поколения, покинул партию и спустя некоторое время был включён в избирательный список БЮТ под номером 6 как беспартийный. По результатам парламентских выборов 26 марта 2006 Левко Лукьяненко в четвёртый раз стал депутатом Верховной рады Украины.

28 мая 2006 по инициативе Левка Лукьяненко в Киеве прошёл «Учредительный съезд возрождения УРП». Была создана Украинская республиканская партия Левка Лукьяненко (зарегистрирована 22 декабря 2006), почётным главой которой он и стал.

27 июля и 3 августа 2006 Левко Лукьяненко принимал участие в круглом столе по поводу Универсала национального единства. 16 июня 2007 вышел из Верховной рады по собственному желанию.

Читайте также:
Олег Гороховский - биография, личная жизнь, фото, видео

Диссидент без страха и упрека: Жизнь и смерть Левка Лукьяненко

Два года назад не стало украинского диссидента Левко Лукьяненко. Он прожил не короткую и непростую жизнь. На протяжении практически 90 лет Левко Лукьяненко успел побыть солдатом и студентом Московского университета, пропагандистом районного комитета КПУ и политзаключенным мордовских лагерей с 25 летним стажем

7 июля 2020 19:00

Он даже приговоренным к смерти успел 72 суток пробыть – пока летом 1961 года расстрел не был заменен 15 годами лишения свободы.

Наверное, лишним будет говорить, что требуется незаурядное мужество, чтобы с теплой должности в рядах КПУ, которую Левко Лукьяненко занимал в 1958 году, уйти в диссиденты. Просто потому, что советская власть, победный прогресс которой Левко Лукьяненко увидел на Западной Украине в 50-х, вдруг показалась ему адом на земле. Нет, та власть, наверное, очень многим казалась адом – но редко кто хотел менять спецпаек на спецзону в Мордовии. А вот Лукьяненко – решился. И принял участие в создании безнадежно романтичной – и безнадежно беспомощной подпольной партии Украинский Рабоче-Крестьянский Союз. Которая силами десятка интеллигентов, способных писать пламенные воззвания, собиралась отделить УССР от СССР. В полном соответствии с демократической советской конституцией. Когда всех участников первого, учредительного собрания – ну, кроме осведомителей спецслужб, конечно – сразу же и “замели”, наверное, они не слишком и удивились.

Более того, честно оттрубив свою “пятнадцатку” от звонка до звонка, Левко Лукьяненко, вместо того, чтобы осесть в какой-то малолюдной местности или малозаметном социальном слое, как делали те, кто отсидел – но в процессе отбывания наказания не был принужден к сотрудничеству с “органами”, он продолжил антисоветскую деятельность. Лукьяненко успел войти в состав Украинской Хельсинкской группы, передать за границу несколько очерков и попытаться заступиться за нескольких других диссидентов.

В результате чего порадовался свободе чуть больше года – после чего в 1977 году был арестован, и через несколько месяцев получил новую “десяточку” – с пятью годами ссылки в придачу. Которую тоже отсидел по полной. Только вместо ссылки в 1988 году Лукьяненко предложили “по-тихому” покинуть благословенную землю СССР.

На что он не согласился – и начал создание Украинской республиканской партии.

Став в 1990 году депутатом Верховного Совета 1-го созыва, через год Левко Лукьяненко получил, пожалуй, самый фантастический подарок на день рождения – 24 августа 1991 года Верховная Рада приняла Акт провозглашения независимости Украины его авторства.

С таким стартом можно было мечтать о любой политической карьере. Левко Лукьяненко и мечтал – в декабре 1991 года он уже боролся за пост президента Украины. Правда, без особого успеха – безнадежно отстав от лидеров гонки, Леонида Кравчука и Вячеслава Черновола. Хотя и получив вполне приличные 6.5% поддержки.

А дальше? Дальше было сложно. Диссидент и узник мордовских лагерей, человек легендарной прямоты и искренности, Левко Лукьяненко вышел из ситуации, где всегда было понятно, кто друг, а кто враг, и оказался в реалиях современной политики. Где продолжить блестяще начатую карьеру, по большому счету, не смог.

Четыре срока в Верховной Раде, череда политических проектов: Украинская республиканская партия, “Национальный фронт”, предвыборное объединение “Украина”, депутатство по спискам “Блока Юлии Тимошенко”, УРП “Собор”, УРП Лукьяненко – все это смешалось в хаотичной карьере политика. Чьим именем и репутацией, будем откровенны, нередко просто пользовались, как “раскрученным брендом”. Понимал это, кажется, и сам Лев Григорьевич, поскольку в 2007 году решил завершить парламентскую карьеру, а в 2013-м – покинул пост руководителя партии своего имени. Возраст и проблемы со здоровьем дали о себе знать. Жизнь у Лукьяненко была все-таки не курортным отдыхом.

И вот сегодня Левко Лукьяненко, диссидент без страха и упрека, отправился на свой последний суд в возрасте 89 лет. Нет сомнения, что тот суд оценит жизнь и труд Левка Лукьяненко совсем по-другому, чем это делало судопроизводство Советского Союза.

Рейтинг
( Пока оценок нет )
Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Добавить комментарий

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: